«Юність»

- 1 -
Айзек АЗІМОВ Юність 1

Забрязкотіли камінці об шибку, і хлопчик заворушивсь уві сні. Потім сів у ліжку. Минуло кілька секунд, перш ніж до нього дійшло, де він. Звичайно, не вдома. Він у селі. Було холодніше, ніж удома, за вікном ледь розвиднювалося.

— Скіпко! — почувся настирливий хрипкий шепіт.

Хлопчик метнувся до відчиненого вікна.

Насправді його звали інакше, але новому приятелеві, з яким він напередодні познайомився, вистачило одного погляду на його худорляву постать, щоб вирішити:

— Ти — Скіпка! — І додати: — А я — Рудий.

Рудого також насправді звали не так, але прізвисько страшенно йому пасувало. Вони миттю подружилися: так швидко й без вагань можуть заприязнитися тільки діти, навіть не підлітки, а діти, на яких іще ніяк не позначилась дорослість.

— Привіт, Рудий! — гукнув Скіпка й бадьоро махнув йому рукою, кліпаючи очима та остаточно прокидаючись.

— Тихо! — схожим на каркання шепотом урвав його Рудий. — Ще розбудиш когось.

Скіпка аж тепер помітив, що сонце на сході ледь сягнуло верхівок низеньких пагорбів, що тіні довгі й розпливчасті, а трава мокра від роси.

Вже тихіше він поцікавився:

— Ти чого хотів?

Рудий лише зробив йому знак вийти.

- 1 -