«Ярь»

- 1 -
Наталя Мєтєльова Ярь

Лють роздирає горло, виривається, летить над моїм тілом, розпорюючи морок:

— Да-вай! Да-а-а-ва-а-ай!!!

— Ур-рр! Ррраув… — гуркоче темрява, поглинаючи крик.

Десь там, у темряві — Янка. Танцює — годину, дві, п’ять, добу. Що тут час? Ніщо. Янка танцює вічність. Пломеніє маленьке гнучке тіло — дмухни, і згасне. Мерехтлива крапка, яку ледь розрізниш у безодні. Вогненна сніжина. Чи то вона тане, чи то я. Яскравіше! Не згасай, Янко! Вона спалахує, пульсує, прискорюючи ритм.

Мені замало цього світла. Ці жаб’ячі очі вловлюють єдиний фотон за тисячі миль. Я — не жаба, мені потрібне все сонце, всі зірки! Мені треба бути ближче до Янки. Тримати її за руку. Обійняти. Вдихнути життя. Осліпнути від сонця, що спалахнуло між нами, навколо нас.

Але я — тут. А там — Янка, і ті, невідомі, хто п’є її танець. Я не бачу їхніх очей. У них немає очей. У них немає нічого, навіть імені. Брешу. У них є ми. Наша думка про них, наш жах. Хижа порожнеча розлилася суцільною темрявою на сотні світлових років і п’є Янку через соломинку фотона.

— Рраууррв! — бурчить темрява.

— Давай! Тримайся, Янко! — сплеск ярі вивернув мене навиворіт. Сила пішла. Надто швидко цього разу. І шепоту достатньо, і думки: «Гори, Янко! Я з тобою…»

- 1 -