«Покривало Ізіди»

- 5 -
Harry Games

— Може, й правда твоя, татку, — засмутився Піфагор. — Може, й правда. Та тільки без пошуків мудрості не варто було б жити на світі. Я хочу шукати…

— Що ж, шукай! Може, саме в цьому ти прославиш Елладу. Хто скаже? Ну, біжи гуляй! Я виджу — важко тобі зі мною. Нічого, нічого, не виправдовуйся. Все розумію! Не думай, що батько суворий.

— О татку! Я ніколи так не думав. Ти прекрасний у мене, ти сильний і добрий. І якби не ти… що було б зі мною? Якщо я чогось досягну… якщо знайду… то знай — це ти досягнеш…

— Ну, ну, — розчулився Мнезарх. — Біжи… Піфагор іде вузенькими вуличками, попід кронами

густих олив, до моря. На ньому короткий — до колін — ясно-бузковий хітон, м’язисті руки оголені до пліч, мідно-русе волосся на голові в’ється густою гривою.

Дівчата виглядають з-за глиняних та кам’яних хатинок, зманливо усміхаються, проводжають замріяними поглядами високого гарного юнака. Діти вискакують на вулицю, здіймаючи куряву, гасають довкола, репетують:

— Патлатий! Патлатий! Патлатий!

Юнак лагідно киває їм, усміхається дружньо. Це дітям не подобається, і вони незабаром відстають. Піфагора охоплює тугий струмінь морського вітру, під ногами співає тужавий пісок, здалека стогне прибій. В небі стрілами пролітають птахи, пронизливо скрикують.

Піфагор іде берегом довго, повільно, з насолодою карбуючи на вологому піску сліди босих ніг. Хвиля шумливо рине на берег, залишає по собі розмаїті черепашки, вони іскряться проти сонця рожевим перламутром. Юнак нахиляється, кладе на долоню кілька ніжних скам’янілих пелюсток. Справді, ніби квіти морські. Дивовижні утвори природи! Які чарівні візерунки, яка витонченість художнього смаку! Просто й непомітно праматір Гея розсипає довкола численні дивовижні скарби. Вони незрівнянно майстерніші, прекрасніші від людських творінь. Яка ж тоді співмірність у нашій праці, навіщо вона — така груба й невміла порівняно з божественною досконалістю природних утворів?

Юнак сипонув черепашки у воду. Рожеві іскри майнули в повітрі, розтанули в зеленавій хвилі. Піфагор зупинився, прислухаючись до гомону моря. Білясті гребені котилися з неосяжності, несли з собою вологий подих далеких, невідомих країв, з таємничим шептанням розбивалися біля ніг.

- 5 -